На чому тримається корупційна машина України

В Україні вже кілька років триває боротьба з корупцією на найвищому рівні. Були збудовані з нуля нові антикорупційні інститути, покликані запобігати корупції (НАЗК), розслідувати корупційні злочини (НАБУ), законодавчо переслідувати корупціонерів (САП) і здійснювати правосуддя у корупційних справах (ВАКС). Однак хура й досі там. Чому так?

Я переконаний, що, борючись із корупцією, ми боремося з наслідком, а не з причиною. Річ у тім, що в центрі корупційної машини знаходиться олігархічна модель економіки, яка одночасно створює попит і пропозицію корупції. І це ціла Система (так, саме з великої). Спробую проілюструвати на наступних шести прикладах.

Система починається з корумпованого електорального законодавства, що дозволяє невеликій групі людей впливати (наприклад, через контроль медіа) на результати виборів як на регіональному, так і на національному рівні. Різні олігархи використовують різні моделі впливу (маючи цілі партії, групи всередині партій або просто окремих депутатів), але всі вони тим чи іншим способом беруть участь в електоральному процесі.

Другий пазл Системи — регіональні «еліти». Під елітами в лапках я розумію те, що колись один із держчиновників назвав «регіональне тусе» — тобто умовну групу, яка складається з губернатора, регіонального прокурора, судді регіонального господарського або апеляційного суду, головного регіонального податківця і митника, а також місцевих керівників правоохоронних органів. Їх об’єднує один важливий фактор: усі вони люди, яких призначають із Києва, і на це призначення дуже впливають олігархи, зокрема для забезпечення охорони своїх регіональних активів.

У балансах держбанків — проблемні кредити олігархам на мільярди доларів

Третя частина — низькооплачувана професійна бюрократія. Зарплати в керівництві держсектора невисокі не тому, що на їх підвищення немає грошей у бюджеті, й не тому, що у нас працює так багато безсрібників. Річ у тім, що в такій моделі дуже легко тримати багатьох чиновників на короткому повідку або гачку, доплачуючи їм у конвертах. І олігархи із задоволенням роблять це, щоб мати доступ до бюджету, держзамовлень, ліцензій на надра й індивідуальних дозволів, держзакупівель (хоча, звісно, Прозорро сильно заважає їм останніми роками), або просто, щоб мати у своїх руках такі важливі органи, як митниця, податкова, Антимонопольний комітет або різні регулятори.

Важливою частиною Системи є державні підприємства і банки. Великої приватизації в Україні немає не тому, що немає попиту на українські активи, а тому, що більшість цих підприємств уже умовно приватизували олігархи. Багато з них є збитковими, оскільки прибуток осідає у кишенях олігархів, які контролюють ці підприємства, і їхніх посередників через менеджмент, призначення якого вони змогли корупційно пролобіювати, завдяки «повідцю» професійної бюрократії.

Із тієї ж причини в балансах держбанків ми бачимо проблемні кредити олігархам на мільярди доларів. Упевнений, багато хто з них розглядав такі кредити більше як фінансову допомогу. Сподіваюся, ви розумієте, чому олігархи так проти відкриття ринку землі, реформ НАК Нафтогаз, НБУ або впровадження нових принципів корпоративного управління у держкомпаніях і банках.

Правоохоронна і судова системи покликані захищати периметр олігархічної системи, насамперед — від законодавчих змін. Саме тому ми бачимо резонансні рішення баришевських, печерських, ОАСК або Конституційного судів. Вони захищають потік сформованої олігархічної ренти від осушення. А якщо і це не працює, то прокурорські працівники завжди будуть готові прийти на допомогу дружнім олігархам.

Найважливішою частиною Системи, покликаної захищати периметр, є підконтрольні олігархам медіа. Медіа дають можливість формувати громадську думку (наприклад, про важливість низьких зарплат в уряді або шкоду земельної реформи) або атакувати реформаторів, які намагаються пробити цей периметр. Медіа також можуть впливати на електоральний процес, приводячи до влади людей, наближених до олігархів. Саме медіа разом із бажанням використати політичну систему і доступ до фінансових ресурсів роблять олігархів олігархами.

Радий, що антиолігархічна риторика з’явилася в українському дискурсі. Водночас я не засуджую самих олігархів і не належу до групи людей, яка вважає, що їх треба переслідувати за законом. Олігархічна модель від середини 1990-х була певним консенсусом ведення бізнесу в Україні, і я це приймаю.

Мій заклик лише в одному — завершити цей етап становлення України як держави і почати наш Chapter 2 (другий етап) створення ринкової моделі економіки. Демократію ми не тільки збудували, але й відвоювали. Й із завданням розбудови ринкової економіки теж впораємося.

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here