В Україні вже кілька років триває боротьба з корупцією на найвищому рівні. Були збудовані з нуля нові антикорупційні інститути, покликані запобігати корупції (НАЗК), розслідувати корупційні злочини (НАБУ), законодавчо переслідувати корупціонерів (САП) та здійснювати правосуддя у корупційних справах (ВАКС). Проте віз і нині там. Чому так?

Борючись із корупцією, ми боремося зі наслідками, а не причиною. Справа в тому, що в центрі корупційної машини знаходиться олігархічна модель економіки (олігархат), яка одночасно створює попит та пропозицію корупції. І це ціла система. Спробую проілюструвати на наступних шести прикладах.

Система починається з корумпованого електорального законодавства, що дозволяє невеликій групі людей впливати (наприклад, через контроль медіа) на результати виборів як на регіональному, так і на національному рівні. Різні олігархи використовують різні моделі впливу (маючи цілі партії, групи всередині партій чи просто окремих депутатів), але вони тим чи іншим способом беруть участь в електоральному процесі.

Другий пазл Системи – регіональні «еліти». Під елітами в лапках я розумію те, що колись один із держчиновників назвав «регіональна туса» — тобто умовну групу, яка складається з губернатора, регіонального прокурора, судді регіонального господарського чи апеляційного суду, головного регіонального податківця та митника, а також місцевих керівників правоохоронних органів. Їх об’єднує один важливий чинник: всі вони люди, які призначаються з Києва, і на це призначення сильно впливають олігархи, у тому числі для того, щоб забезпечувати охорону своїх регіональних активів.

Третя частина – низькооплачувана професійна бюрократія. Зарплати в керівництві держсектору невисокі не тому, що на їхнє підвищення немає грошей у бюджеті, і не тому, що у нас працює так багато безсрібників. Справа в тому, що в такій моделі дуже легко тримати багатьох чиновників на короткому повідку чи гачку, доплачуючи їм у конвертах. І олігархи із задоволенням роблять це для того, щоб мати доступ до бюджету, держзамовлень, ліцензій на надра та індивідуальних дозволів, держзакупівель (хоча, звичайно, Прозорро сильно заважає їм останніми роками), або просто, щоб мати у своїх руках такі важливі органи, як митниця, податкова, Антимонопольний комітет чи різні регулятори.

Важливою частиною Системи є державні підприємства та банки. Великої приватизації в Україні немає не тому, що немає попиту на українські активи, а тому, що більшість цих підприємств уже умовно приватизовані олігархами. Багато з них збиткові, оскільки прибуток осідає в кишенях олігархів, які контролюють ці підприємства, та їхніх посередників через менеджмент, призначення якого вони змогли корупційно пролобіювати.

З тієї ж причини у балансах держбанків бачимо проблемні кредити олігархам на мільярди доларів. Упевнений, багато хто з них розглядав такі кредити більше як фінансову допомогу. Сподіваюся, ви розумієте, чому олігархи так проти відкриття ринку землі, реформ НАК Нафтогаз, НБУ чи запровадження нових принципів корпоративного управління у держкомпаніях та банках.

Правоохоронна та судова системи покликані захищати периметр олігархічної Системи, насамперед від законодавчих змін. Саме тому ми бачимо резонансні рішення Баришевських, печерських, ОАСК чи Конституційних судів. Вони захищають потік сформованої олігархічної ренти від осушення. А якщо це не працює, то прокурорські працівники завжди будуть готові прийти на допомогу дружнім олігархам.

Найважливішою частиною системи, покликаної захищати периметр, є підконтрольні олігархам медіа. Медіа дозволяють формувати громадську думку (наприклад, про важливість низьких зарплат в уряді чи шкоду земельної реформи) або атакувати реформаторів, які намагаються пробити цей периметр. Медіа також можуть впливати на електоральний процес, що призводить до влади людей, близьких до олігархів. Саме медіа разом із бажанням використовувати політичну систему та доступ до фінансових ресурсів роблять олігархів олігархами.

Це прекрасно, що антиолігархічна риторика з’явилася в українському дискурсі. При цьому не засуджую самих олігархів і не належу до групи людей, яка вважає, що їх треба переслідувати за законом. Олігархічна модель із середини 1990-х була певним консенсусом ведення бізнесу в Україні, і я це приймаю.

Демократію ми не лише збудували, а й відвоювали. І із завданням побудови ринкової економіки теж упораємося.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я